Поема про стародавні дерева Києва

Корінні кияни пам’ятають зовсім інший Київ — місто їхнього щасливого дитинства. Це про нього Роквел Кент написав у наче недалеких 60-х буквально таке: «Багато у світі я бачив прекрасних парків, але ніколи ще не зустрічав такого гарного парку, в якому б розташувалося таке красиве місто». Очима своїх бабусь кияни напевно достеменно бачать і той Київ-сад, який оспівали Валер’ян Підмогильний і Михайло Булгаков, назвавши його велично і просто — Містом.

Ні-ні — кияни, на відміну від інших європейців, і донині можуть пишатися кількістю зелених «га» на «душу» населення. Щоправда, такій арифметиці прислужилися дивом уцілілі Голосіївський ліс та острови Дніпрової заплави. Подейкують, що такі величезні лісові масиви у центрі великого міста можна зустріти хіба що в Ріо-де-Жанейро. А от власне парк (у кентівському сенсі слова) сильно підупав. Від цього, звісно, найбільше страждають ті «душі», які звикли бачити у вікні не самовдоволену фізіономію сусіда з хмарочоса, утиснутого на місце знищеного скверу, а квітучу гілку акації чи каштана. Колись своє ставлення до проблеми висловив іще один класик — Антоніо Гауді, котрий переконував недолугих архітекторів і можновладців, що звести будь-яку споруду людина здатна хоч за два тижні, а ось виростити за такий час дерево здатний лише Бог. На жаль, сучасну київську владу такими аргументами не проймеш. А від неї ж вимагається так мало — зберегти хоча б дане Києву Творцем… Між іншим, про те, що Місто засноване у суцільному лісі, писав іще преподобний Нестор Літописець. У якому саме? Ризикнемо припустити. Напевне, у дубовому, грабовому і берестовому. А ще — у сосновому, ясеновому та липовому. Адже тут, на київських горах, Господньою рукою в один тугий вузол зв’язано Північ і Південь, Схід і Захід, Полісся і Лісостеп. Звідси — первісне багатство і розмаїття київської флори.

Тож пройдімо найбільшим у світі парком, доки він остаточно не опинився у царині міфології. Пройдімо під склепінням цього напівзруйнованого Храму, раз по раз торкаючись рукою поодиноких, іще не впалих колон — могутніх стовбурів найстарших киян. А хто схоче почути серце зеленого Міста, нехай щільніше притискається вухом до шорсткої кори. Воно ще б’ється…

Пальма першості однозначно належить дубові. На жаль, у столиці України, на відміну від багатьох інших столиць і провінційних міст світу, не заведено шанувати своїх патріархів. А табличка «Пам’ятка природи» зустрічається на київських деревах не часто.

Бо інакше з’ясувалося б, що Київ — абсолютний чемпіон світу за кількістю вікових дубів. Схиліться в поклоні, Йорк і Полтава! Колись у юнацтві мій знайомий особисто спробував полічити цих велетнів та збився на другій сотні. Ще одна нещодавня спроба виявилася трохи успішнішою. Втім, не через його старанність — просто старих дубів у Місті катастрофічне меншає. Мало того, що вони гинуть від шкідників — переважно дубової молі, з якою в незалежній Україні ніхто й не думає боротися, так ще й вирубуються. Вирубуються всюди — у Політехнічному парку і Голосіївському лісі, на вуличках Шулявки і Жуковому острові. А колись дуби у Києві саджали. За тисячі кількасотлітніх красенів кияни мають красно дякувати митрополитам Київським — святому Петру Могилі (17 століття) і Рафаїлу Заборовському (18 століття). Саме цих видатних святителів і будівничих можна з повним правом назвати і найпершими природоохоронцями столиці. Проте й вони мали перед очима гідні зразки для наслідування: найбільший і найдавніший київський дуб височить на непоказній вуличці між Куренівкою та Вітряними Горами вже понад сімсот років!

І все ж ботаніки схиляються до думки, що найповажнішого віку досягли не кияни, а киянки. Йдеться про дві київські липи, одна з яких зростає на Старокиївській горі біля фундаментів Десятинної церкви, а друга — на Дальніх печерах Києво-Печерської лаври. І хоча благочестивий переказ пов’язує першу з них так само зі святим Петром Могилою, котрий буцімто посадив її 1635-го року на честь відновлення зруйнованого монголами храму, існує переказ іще благочестивіший. Лаврську липу здавна величають Феодб’сіївською, за ім’ям світоча українського чернецтва, співзасновника головного українського монастиря — преподобного Феодосія Печерського (11 століття). Що ж— на всіх середньовічних малюнках ці липи виглядають уже доволі старими, причому лаврська — навіть трохи могутнішою за «десятинну». Може, ці дерева й справді пережили і плюндрування Києва суздальською ордою Андрія Боголюбського (1169), і татарський погром Батия (1241), й інші лихоліття, яких не бракувало в київській історії…

Значно менше, ніж липам, пощастило берестам. Донедавна сотні вікових в’язів кучерявились і на київських схилах, і в парках, і просто на вулицях старих кварталів. Але підступна «голландська» хвороба берестів, підсилена автомобільними газами та сокирами вандалів, виявилася дужчою за ці прекрасні дерева, які донедавна так урізноманітнювали осінню палітру Міста своїми густими барвами — від темно-пурпурової до яскраво-лимонної. Про трьохсотлітній в’яз на Володимирській гірці дотепер пишуть у путівниках, не відаючи гіркої

правди: на його місці — пустка, якої не заповнять навіть бірюзові київські небеса… Тож поспішайте бачити — два останні столітні берести ще прикрашають схили під Іонівським монастирем у Центральному ботанічному саду, а один досихає у парку Політеху… Натомість ясенам (двох видів), теж київським тубільцям, ведеться непогано. Найстарший з них, мало не трьохсотлітній ясен зелений, стоїть біля колишнього будинку генерал-губернатора на Печерську. Двійко старезних ясенів звичайних заховались у Лабораторному провулку та на вулиці Смоленській. І хоча розпускаються вони досить пізно, восени надолужують усе з надлишком: таким щирим золотом не може похвалитися жодне інше дерево.

Справжнього «деревного» буму Київ зазнав у 19 столітті. Саме тоді тут із комфортом оселилися бажані гості, котрі з часом так освоїлися на новому місці, що потрапили і в народні пісні, й у міські романси, і навіть… у радянську символіку. Тополі, акації, каштани, які ми любимо усім серцем!

Так-так, такі звичні, рідні, прекрасні — усі вони чужинці на київських горбах. Не менші чужинці, ніж перший і передостанній бразильський імператор Педру І, котрий під час свого візиту в «Матір міст руських» мав змогу милуватися з вікон університету святого Володимира щойно висадженими на новому бульварі пірамідальними італійськими топольками. Гуляв під ними і молодий Шевченко, чиє ім’я тепер носить славетний бульвар. Адже саме на 30-40-ві роки 19 століття припадає бум цих дивовижних дерев. Тополі висаджувалися буквально всюди. Певно, свою роль тут відіграв їхній стрункий силует, що імпонував мешканцям Другого Єрусалима (як здавна величали Київ) своєю схожістю з кипарисом — мешканцем Єрусалима. А найперша тополина алея була розбита перед Кловським палацом на Липках, котрі, до речі, стали Липками на півстоліття пізніше. Це сталося майже одразу по тому, як Станіслав Потоцький наприкінці 13-го століття розпочав в Україні продаж перших саджанців тендітної італійки. Відтак не варто плутати пірамідальну тополю з місцевими родичами — осокором чорним (два гіганти — 30-40 метрів заввишки! — ростуть біля у Гідропарку та у Політехнічному парку) й тополею білою, або сріблястою, найбільші екземпляри якої збереглись у Марийському парку та на вулиці Госпітальній.

Найперші київські каштани, вивезені українськими ченцями з Валахії (територія нинішньої Румунії) понад триста років тому і посаджені у кількох київських монастирях, донині тішать око своїми розлогими, як шатра східних володарів, кронами. Найдавніший з них, 350-літній велетень, теж пов’язаний з ім’ям святителя Петра Могили, прикрашає вхід до Китаївської пустині.

Проте найпопулярніша київська легенда про каштани пов’язана не з монахами, а з іще одним імператором — Миколою І. Мовляв, якось у 1842 році генерал-губернатор Бібіков захотів приємно здивувати чергового Романова. Тож і розпорядився напередодні «височайшого» візиту лише за одну ніч змінити на згаданому бульварі геть усі модні тополі на ще модніші каштани. На жаль, цар-батюшка не оцінив вірнопідданських почуттів, наказавши усі ті каштани зрубати і нічого, крім тополь, у Києві не саджати. Може, каштанофобія Миколи І була якось пов’язана з повстанням на Сенатській площі? Адже перша масова посадка цих дерев у Києві відбулася якраз у вікопомному 1825-му. І все ж у боротьбі із самодержавством каштани досягли значно більших успіхів, ніж декабристи, котрі, як той казав, тільки розбуркали Герцена. Недарма навіть’у декорі модернових київських будинків початку XX століття так часто зустрічається мотив лапатого листя з колючими «їжачками» плодів.

Дуже шкода, що останнім часом і каштани діймає якась загадкова хвороба, через неї листя на деревах мерхне і осипається задовго до настання осені. Потрібна швидка допомога! А поки що на київських вулицях усе ще красуються три види цих південноєвропейських приходьків: каштан кінський звичайний, або гіркокаштан, каштан голий і каштан м’ясо-червоний. Останній — гібрид, чиї суцвіття значно симпатичніші за назву. До речі, коні у назві «правильного» каштана все-таки винні: «рубці» на гілках дерева справді віддалено нагадують копита. А квітує цей улюбленець київської публіки у квітні-травні. Квітує так, що не видно листя — мовби засвічує свої свічки для Бога, Котрий лагідно позирає на великодній Київ…

Позмагатися з каштаном у пишноцвітті може хіба що біла акація, вона ж — робінія звичайна. На початку розкішного київського літа, просто як у відомій пісні, над зеленим морем схилів встає прибій — ні, цунамі невимовних пахощів, від яких божеволіють не лише закохані та прихильники старовинних романсів, а й затяті урбаністи! У всьому винні білі кетяги цієї невибагливої американки, якій дай лиш волю — заполонить увесь світ. Тому й рубають її безжально, а вона все росте і квітне у своєму улюбленому Місті — вже майже двісті років, про які нагадує найдавніша акація Києва біля Покровської церкви на Вітряних Горах…

Зелена мозаїка

Зазвичай храми тримаються на стовпах. Проте цього замало. Адже без оздоблення — мозаїк чи фресок— вони неповні, недовершені. На щастя, у зеленому Храмі Києва ще не всі образи спаплюжено.

Причому тут в одну дивовижну ікону злилися й екзотичні заморські породи, і свої, рідні, але не типові для Києва дерева. Взяти, наприклад, звичайнісіньку ялину європейську. Ну що в ній особливого? Але той, хто вперше опиниться біля головного та хімічного корпусів Політехнічного інституту, зрозуміє, як має виглядати Древо у повному розквіті сил. Такої краси і потуги годі шукати деінде! Взагалі, парк КПІ нагадує справжній острів зелених скарбів — і забутих, і взагалі незнаних. Найголовніший з них— 110-літнє дерево гінкго. Це один із найбільших екземплярів у всій Україні, не кажучи про Київ. Свого часу для збереження цього сучасника динозаврів професори та студенти Політеху змусили будівельників викривити дорогу між навчальними корпусами. Сумніваюся, що зараз би у них пройшов такий «номер»…[Неподалік від гінкго тулиться до жовтої цегляної стіни найстарше в Києві дерево лапини — з гігантськими зеленими сережками (спочатку це квіти, а потім і плоди). Поруч із «китайцями» чудово уживаються й «північноамериканці» — бундук канадський та гледичія звичайна. А чого вартий один із найбільших у Місті буків, який заховався у затишному закапелку внутрішнього двору головного корпусу! На жаль, він теж давно потребує лікування… Пишається парк і двома деревами каркасу західного — усього їх у Києві «аж» чотири штуки, одне з яких несподівано віднайшлося на людному перехресті біля Оперного театру. А в іншому куточку Печерська, на садибі Національної спілки письменників України, ростуть іще одні київські раритети — італійські береки. Тут, біля колишнього будинку Лева Бродського, їх збереглося п’ятеро. Попри поважний вік, дерева мають чудовий вигляд і рясно

плодоносять.

Київські платани – дерева привілейовані. Адже, крім Центрального ботсаду й зоопарку, пересічні мешканці можуть побачити їх хіба що на Теремках, у дворику на вулиці Заболотного. Бо найбільший у Місті платан академіка Кащенка (східний, або чинара), якому 130 років, добре захований біля гуртожитку Інституту міжнародних відносин. Це єдине вціліле дерево зі створеного згаданим академіком у 1870-х Акліматизаційного саду. Проте найнадійніше охороняються платани 1947 року народження у дворі Київради, куди простим смертним – зась. Утім, можливо, цих дерев там уже й немає: нинішні народні обранці — прагматичні, як двірники, і не люблять, коли затінку мало, а листя багато… Добре, що вони не знають про групу 150-літніх софор японських неподалік від храму святого Серафима Саровського у Китаївській пустині, у яких багато не тільки листя, а й медоносного цвіту. Ох і дзвінко гудуть н;а них бджоли, вплітаючись у вранішній благовіст…

А на схилах, де колись був сад Видубицького монастиря, і досі жевріє життя у першій із завезених у Велику Україну шовковиць. І хоча вона носить горде ім’я Тараса Шевченка, півтисячолітнє дерево пам’ятає й

багатьох інших поетів та киян. Геніальних і не дуже — але із неодмінною музикою в душі.

Хто знає, може, й поетами кияни стають лише у затінку таких дерев, чиє «коріння до сердець, верхів’я до небес»?

Протоієрей Андрій Власенко, настоятеь храму святого архистратига Михаїла в музеї просто неба в Пирогові

17.05.2010   Рубрики: Документы и статьи